…професійні аспекти…

Мабуть, цей допис буде мало кому цікавий. Але просто мене почуте сьогодні дуже здивувало:

«У акті ревізії у висновках про суть виявлених порушень не можна кваліфікувати дії посадових осіб висловами: “антидержавна політика”, “крадіжки”, “розбазарювання коштів”, “злочинець”, “шахрай”, “привласнення державного майна”, “зловживання службовим становищем”, “безвідповідальне ставлення”, “безгосподарність”».

— Е… А якщо у ході перевірки виявлені факти привласнення державного майна, зловживання службовим становищем чи безвідповідального ставлення, то що ж писати?
— Нуууу… Те саме, але іншими словами…

Кілька штрихів (до днів, що минають, та до мене)

1. Цього вівторка (1 червня) був День захисту дітей. В моєму Місті цього особливо помітно не було. Лише в Літньому театрі відбувся концерт, на якому дітки виступили перед поважними й не дуже тьотями і дядями. Між тим журналістка запитала кількох маленьких артистів: «Що таке День захисту дітей?». Я не зупинятимуся на коректності поставленого питання… Мене розсмішила відповідь дівчинки: «Ну… Це коли захищали своїх дітей від…» — «Від кого?» — «Ну-у-у… від різни-и-их… татарів!».

2. Випав минулого тижня мені один такий гарний ранок, коли прокинулася від співу пташок за вікном, а не від будильника. Як влучно співає «Мертвий півень»: «Нас не повинні зривати вранці будильники. Ранок і без того пора сум’яття. Суцільна туга. Найгірше, що може трапитись. Необхідність якось прожити подальший день…» Точно. Тим не менше, вони нас зривають майже щоранку…

3. Із телефонної розмови:
— Це в тебе там ПІВЕНЬ кукурікає?!?
— Так…
— Боже, я не пам’ятаю, коли востаннє чула кукурікання живого півня!
— Яка ж ти зурбанізована! Продовжити читання “Кілька штрихів (до днів, що минають, та до мене)”

Бруно Ферреро. «Завжди є місце для чашки чаю».

Професор філософії під час лекції наповнив 5-літрову скляну банку великими каменями, кожен не менше 3 см у діаметрі. Потім запитав студентів: чи повна банка? Відповіли: так, повна.
Тоді професор взяв мішечок з горохом і висипав його в банку з каменями, трохи потряс її. Горох зайняв вільне місце між каменями. Ще раз професор запитав студентів: чи повна банка? Відповіли: так, повна.
Тоді він узяв коробку піску, і висипав його у банку. Пісок зайняв все вільне місце. Ще раз професор запитав студентів: чи повна банка? Відповіли: так, вона повна.
Тоді професор заварив чашку чаю і вилив її в банку. Студенти сміялися.
«А зараз, — сказав професор, — я хочу, щоб Ви зрозуміли, що банка — це Ваше життя; камені — це найважливіші речі у Вашому житті: сім’я, здоров’я, друзі, діти — все те, що необхідне для того, щоб Ваше життя залишалося повним навіть у випадку, якщо все інше загубиться; горох — це речі, які особисто для Вас стали важливими: робота, будинок, автомобіль; пісок — це все решта, дрібниці.
Якщо спочатку наповнити банку піском — не залишиться місця, де могли б розміститися горох і камені. Так завжди у житті: якщо витрачати весь час і енергію на дрібниці, не залишиться місця для найважливіших речей.
Займайтеся тим, що Вам приносить щастя: бавтесь зі своїми дітьми, зустрічайтеся з друзями. Завжди буде ще час попрацювати, зайнятися прибиранням будинку, полагодити і помити автомобіль. Займайтеся перш за все каменями, тобто найважливішими речами у Вашому житті; визначите Ваші пріоритети, все інше — це тільки пісок».
Тоді студентка підняла руку і запитала: «Професор, а яке значення має чай?»
Професор посміхнувся: «Я радий, що Ви запитали мене про це. Я це зробив, щоб показати Вам, що як би не було Ваше життя зайняте різними справами, завжди є місце для чашки чаю».

Прочитала сьогодні один допис і вирішила, що викладу тут це коротеньке оповідання. 😉

Майже про нас

Поки збиралася у черговий будень, то слухала вранці аудіокнигу Василя Шкляра «Кров кажана». Прослуханий уривок мені дуже сподобався, тому наведу його тут.

«— Новєнькая? (..) Дабро пажаловать!
— Куди? — спитала я.
— Как куда? Туда, куда вам і паложено. В ад.
— Яке ж це пекло? — роззирнулася я довкола. — Щось не схоже.
— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. (…) Ідьомтє, — сказав він. — Я должєн вас гдє-то опрєдєліть. Пагаварім па дарогє. (…) Ви со Львова?
— Ні, чому раптом?
— Ну… Разгаваріваєтє на мовє.
— А хіба тут…
— Нєт-нєт, нє волнуйтєсь. Мнє нравітся, когда люді чісто разгаварівают на мовє.
— Зі мною всі чоловіки переходили на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріархату, кілери, нардепи й неґри похилого віку.
— Оно і понятно: такая інтєрєсная женщіна… Я, впрочєм, тожє папробую. Єслі гдє-то ошібусь, ви мєня ісправітє, ладно?
— Добре, — погодилась я.
— Достоєвський мав рацію, — сказав він без найменшого акценту. — Краса врятує пекло.
— Світ, — поправила я.
— Світ? — здивувався Пек. — Світ ніхто і ніщо не врятує. Йому давно гаплик. А от пекло врятує краса. Продовжити читання “Майже про нас”

Спостереження подорожньої або сусіди…

Коли їхати автобусом, то десь на відтинку шляху між Новоселицьким районом і Хотином приходить повідомлення (транслітом) на мобільний телефон від life такого змісту: «life вітає вас у Румунії! Телефон посольства України в Румунії (два номери). CallCenter (один номер). Бажаємо приємного перебування». Отакої…

Трохи про класику

Так вже сьогодні сталося, що тема класичної музики не покидала мене.

По-перше, у приміщенні, що сусідить з нашим відділенням банку, майже весь час моєї практики замість вже традиційних мотивів вбивчо-нудотної попси, які отруюють вуха щоранку, лунали композиції Бетховена. Спершу я зловила себе на тому, що ледь-ледь похитуюся в такт неперевершеній п’ятій симфонії. Потім була «Патетична соната». Ну, потім їх дві крутили одну за одною… Але не дуже довго. Я так зрозуміла, асортимент завершився. Але і за те гарно дякую.

А по-друге, коли верталася додому, то зустріла колишню вчительку. Повідала вона мені дві історії, якими я хочу поділитися. Якщо чесно, то я за те, щоб таких «історій» було якомога менше, але одну розповім сьогодні, бо вона теж певним чином стосується класичної музики. А другу — вже якось іншим разом.

Проводили у школі серед учнів усіх класів опитування типу: «Що впливає на ваш світогляд?». І приблизний перелік відповідей, які могли обрати школярі, такий: родина, друзі, школа, книги, класична музика, телевізор і т.д. Чи треба мені казати, що з величезним відривом переміг «зомбоящик»? Не залежно від віку, статі і т.д. Не сім’я, не друзі… Страшно подумати, який «світогляд» наше телебачення їм сформує. Про книги я мовчу… Той мізерний відсоток, що їх обрав, — це більше привід для суму, ніж радощів. Але що мене здивувало: ЖОДЕН учень не обрав варіанту «класична музика». Це прикро. На ті приблизно 2 тисячі школярів не знайшлося такого, хто б хоч зрідка слухав класику.

Зовсім недавно на одній виставі в театрі дуже гарний діалог був між героями, який мені запав у душу:

— Це Бах?
— Так, але якщо хочеш, я вимкну.
— Ні, я люблю Баха.
— Але ж ти завжди казала, що Бах — музика старих!
— Бах — це МУЗИКА.

Очевидно, часи МУЗИКИ в минулому.

Бонуси… бонуси…

«…мій курс
не залежить від курсу долара —
він дуже залежить
від курсу твоїх слів
і моєї кардіограми». © Марія Матіос

Крутяться ці рядки в голові моїй після неповного робочого дня навчальної практики в банку… Заспокоюю себе тим, що це все ж таки новий досвід. А досвід поганим бути не може. Навіть якшо не знадобиться потім. Це позаморальна категорія… Та й зовсім трошки терпіти залишилося.  Але не дуже ці заспокоєння вгамовують розбурхані емоції.

Один штрих про «ознайомлення з роботою кредитного відділу»: «Коли ми пропонуємо клієнтам наші кредитки, то кажемо, що це бонусні картки». Навіть з погляду економіста (а не пересічного споживача) назвати кредит бонусом тяжко. Хотіла спитати: бонус для кого? Для вашого банку?

Якби мені колись довелося отако цілими днями «дарувати бонуси» (тьху-тьху-тьху), то кожен вечір перед сном мала би виголошувати слова шанованої мною Ольги Кобилянської: «Дай, Боже, моїм дітям і онукам стільки щастя, скільки брехні я наговорила!»

Оголошення «ґеніального» змісту…

…трапилося мені днями. Всього два речення. Але дописувати щось до них вже нема потреби. Та і бажання особливого також. Великими літерами красується напис: «Срочно требуется дворник в помещение!» А нижче вже суржиком і дрібнішим шрифтом: «Запитувати у діжурного». Тільки і промайнуло кілька уривків думок (бо насправді у той момент мозок перебував у коматозному стані від прочитаного): «…і що робитиме в “помєщєніі” “дворнік”?..», «…цікаво, хто такий “діжурний”…» і «…про що ж його запитувати?..».

Здається, нічого особливого, бо явище це (отакі оголошення) звичне для нашої країни. На жаль. Та і хто може похвастати бездоганним знанням мови?..

Але ж тільки папірець з таким текстом був розміщений на дверях одного з класичних вузів країни. Добре, що то хоч не філологічний факультет був…