А я би жила далеко-далеко в горах.
Де не було би поряд людей, окрім трьох-чотирьох найближчих.
Щоранку заварювала би запашний трав’яний чай і виходила на подвір’я, щоб привітатися з сонцем. Його промені зігрівали би своїм теплом, залишаючи на обличчі веснянки.
Три товаришки-кішки в цей час би гралися, іноді торкаючись своїм хутром моїх ніг.
Від чистого, прозорого повітря дихалося би легко і радісно.
А від духмяних трав трошки паморочилося б у голові.
Моєю музикою був би спів пташок.
Щодня слухала би розповіді вітру про безмежні простори, журчання гірської ріки про бездонні води та шелест дерев про їх віковічні сни.
Пізнього вечора на деякий час добровільно йшла би у полон зоряного неба і насолоджувалася мерехтінням зір.
І час би тоді зупинився. Не було би ні вчора, ні сьогодні, ні завтра. Лише мить, яку проживаєш і відчуваєш. Тут і тепер.