Пам’ятаєте пост chrishoneybee про Дзвінок близьким?
Я тоді прочитала його, але трохи так скептично поставилася до ідеї.
Зрештою, в мене досить вузьке коло спілкування, а тому найдорожчі люди завжди поруч.
А тих, з ким давно не бачилася/не чулася, і не хочу бачити/чути.
Аж ось днями згадала, що вже півроку (як мінімум) не було новин від однієї людини, яку губити зі свого життя не хочеться.
І ось, цей «Дзвінок близьким» зробила і я. 😉
Знаєте, я дуже не люблю, коли після таких тривалих пауз телефонують до мене. Бо це завжди пов’язано з тим, що людині раптом щось потрібне. І це нормально, я допомагаю без проблем. Але ненавиджу вступів типу: як справи? що робиш? Гррр! Волію, щоб одразу переходили до суті справи.
Тому, коли почула обережне «Тааак… Я впізнала!», то отак прямо, напівжартома-напівсерйозно (як вмію лише я одна, мабуть) й випалила: «Ти тільки не переживай. Мені нічого не треба, мучити тебе проханнями не буду. Просто цікаво, як життя, бо давно вже не бачилися»… 🙂
Після розмови була приємна зустріч, балачки на спільні теми, обмін останніми новинами.
І тепер головне дотриматися обіцянки й не зникати на дуже довго. 😉