Досить вже давно свідомо ігнорую існування бібліотек. А останнім часом була в одній вже тричі. 
Відомо, що їхні книжкові фонди бідні. А краще сказати: давні, пошарпані, пожовклі (або посірілі), з вирваними сторінками, обписані «культурними» читачами… Потрібне допишіть.
А тепер про мою домашню бібліотеку. Росте вона, голубонька, як на дріжджах, тішачи око й розум, своєї власниці. Себто мене.
Але логічно, що з’являються в ній (бібліотеці) книжки, які двічі не перечитуватимеш.
Або ті, які не стали «твоїми», бо ви чомусь не пасуєте одне одному.
Або ті, які тобі дуже радили знайомі (серед тієї їх крихти, яка щось колись читає), але смаки ваші різні…
Або белетристика, яку береш з собою, щоб скрасити кількагодинну дорогу.
Або коли купуєш щось просто так, щоб спробувати і дізнатися, що ж це за автор і про що пише.
Або…або…або…
Зібрала я всіх їх докупи і побачила, що стосик досить величенький.
Скажу відверто, буккросинг у нас в місті, кажуть, є, але я до нього ще не долучилася.
То й згадала про існування бібліотек, дивлячись на ці книжки.
…За третім моїм приходом, помітила, що більша частина принесеного попередніх двох разів, викладена на першому, найпомітнішому стелажі. 🙂 Усміхнулася. Це навіть приємно.
До речі, за третім разом помітила книжку, яку хотіла перечитати, але нових її видань нема, а отже, купити її поки проблематично. Дивилася-дивилася й таки вирішила взяти… Хоч довго не робила цього з принципу, бо бібліотечні книжки лише біль головний викликають.
Завдяки цій книжці отримала нагоду не лише прочитати бажаний твір, а й пригадати все, за що не люблю таких приносити додому:
1. Пожовтілі сторінки (це, до речі, найменше лихо).
2. Обшарпана обкладинка.
3. Загнуті сторінки.
4. Найгірше: написи всередині, а також підкреслення тексту.
Оці дивні коментарі, які роблять учні чи студенти перших курсів… Іноді так невлучно, так примітивно й убого, що й злитися нема сили. А ще розумієш, що людина, яка читала до тебе, так і не відчула твору.
А цього разу мене просто обеззброїв один момент:
Розділ складається з єдиного речення: «Отець Захарій не пережив сходу сонця, і Юліян покинув Покутівку».  А під цим розділом простим олівцем (мені зовсім не зрозуміло, для чого) виведене слово-пояснення: «вмер». Чи того й так не було зрозуміло? Чи то на цьому розділі сам читач «вмер» і залишив про себе згадку?