Усе змінюється. Власні відчуття теж.

Випадково знайшла в своєму комп’ютері.Мабуть, ця поезія просто чекала відповідного для мене часу. Бо (як пам’ятаю свої відчуття раніше) не захоплювалася віршами Оксани Забужко. Лише прозою. А сьогодні прочитала — і ці слова такими близькими здалися. Якийсь магічний вплив на мене справили. (Схоже щось відчуваю, коли читаю вірші Олени Теліги).

Постскриптум. Поема-лист (уривки)
1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула —
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! — як писала одна із мого поріддя), —
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід — блискучий: зовсім не чую болю.
6.
Не у тебе питаюся, милий, — у долі: чого ти хочеш?
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
Самоти, у якій — непроникні для голосу стіни?
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
(Забуває, про що говорила, коли перервали…) —
Якщо ти від початку її у мені розгледів,
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?
9.
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
Щоб з-під ніг коханців в ході — ураганний вітер зривався,
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! —
Я хотіла такої любови, котра єдина
Оновила би світ від бридоти, — і в тому була гординя.
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
На якого положить руку — той вже не встане.
10.
Не конева вина — підупасти в дорозі на нозі,
А вина верхівцева, що коні його не носять.
(Вибачай за фольклорність стилю — а як інакше
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
Я недурно тебе обрала — ти одинокий
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком —
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, —
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
Животом — на паркан, з висоти — на штахетні вістря…
13.
Що ж — прощай, і якщо назавжди… — як писав був один бритієць
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились —
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
Нагромаджений досвід страху — значущіший, ніж любові).
Дуже шкода музики, милий, — отої, яка дрижала,
Розтинаючи світ навиліт, мов вени — бритвене жало,
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка — на юних обличчях:
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.
15.
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь — улягання:
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
Підкамінна залежність — так річка впирається в греблю,
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
Я невдовзі верну собі, милий, — і постать політну,
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
Й ту ходу — мовби вмисне для мене дорогу мостили,
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла…
І в таку — некохаючу, власним засліплену смислом, —
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.

Оксана Забужко

Повністю почитати можна тут.

0 коментарів “Усе змінюється. Власні відчуття теж.”

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *