Мовному питанню присвячується…

… або як ми говоримо і якими мовами.

1. Важко зрозуміти процеси, що відбуваються у свідомості людини, яка народилася в україномовній родині, 21 рік прожила в україномовному оточенні і сама завжди спілкувалася українською, а на 22-й рік свого життя почала цвірінькати російською…

2. Мені дивною є ситуація, коли йду із знайомим по вулиці, а до нас підходить чоловік і питає:

— А ви што, па-рускі ваабшє не разґаваріваєтє?
(Пауза…)
— Розмовляємо.
— Ну-ну…

Якщо абстрагуватися від того, що я знаходилася в своєму рідному місті, в Україні!!!… отож, якщо про це на мить забути, то мені все одно дивно: ну, яке твоє діло, чоловіче? А якби ми англійською говорили, ти б теж нас запитував? Маю сумніви…

3. В Ялті:
— Три квитки до Феодосії, будь ласка.
— Што?!
(Якось тупо подумала, що продавчиня не  почула, тому із ще більшою ввічливістю в голосі повторила):
— Три квитки до Феодосії, будь ласка.
— Штооо? Я нє панімаю!… Гаварітє нармальна!

Ну, так… Типова жіночка з категорії «рассєя-сєрєбряний-вєк», яка, окрім вєликава і магучєва, нічого більше не знає і нє панімаєт…
Тоді така лють огорнула, шо вже з принципу не купували там квитків.

3. Минулого року за якоюсь там програмою обміну місяць у нас гостювали студенти з Білорусі. Коли ми першого ж дня ввічливо запропонували, що говоритимемо російською, бо їм так легше, мабуть, то почули:
— Нет-нет! Говорите-говорите! У вас такой красивый язык, так приятно слушать. Нам так интересно. Мы всё понимаем! У нас кругом русский. Родной язык только в глупых шутках…
Сумно.

4. Був період, коли у нашому відділені банку касиром працювала дівчина, яка теж любила здіймати тривогу і заводити, як сигналізація: я-нє-панімаю…. То були випадки, коли до неї зверталися італійською. І вона справді не розуміла. Але я помітила, що у нас (принаймні за той час, що я там працюю) обслуговують клієнтів і українською, і російською, і румунською, й англійською, й італійською, і португальською… Інших ще не було. Але в такі моменти надзвичайно приємно стає. Це вам не тупе і вперте: штооо?! Ґаварітє нармальна!

5. Цього року був такий життєвий період у мене, протягом якого місяць жила в одній квартирі з двома дівчатами з східної області України, не називатиму, з якої. Так от, поки першого дня ми піднімалися на наш поверх, я вирішувала дилему: якою мовою з ними говорити? З одного боку — мій принцип, з іншого — свого часу засвоєна мною норма, шо вихована людина відповість тою мовою, якою до неї звернулися. Ну, але ж це не туристки… Не іноземки… Не представниці іншої національності… І не я до них приїхала… Очевидно, вони обдумували те саме, бо поки я остаточно визначилася, випередили мене:

— Ти нє сматрі, што ми на русскам. У нас всє так.
— Да, ми проще…

Оце я досі собі думаю: то це що ж означає? Якщо ти говориш російською, то ти «прощє»? А якщо українською, то як? Такі дивні речі доводиться іноді чути…

6. Цього літа тиждень жила під одною стріхою з людиною, у якої після кожного слова лайка. Це окрема тема, мабуть… Але в моєму світі таких людей не існує. Ну, всіляке трапляється, ніхто не зроблений з якогось дерева чи глини. Але коли оті, перепрошую, вирази для поєднання слів у речення використовується… Або замість слів у реченні… Оскільки я майже вдвічі молодша, то не вдавалася до виховних процесів. Тим більше, що наші люди такі ситуації (коли їм звертають увагу на їх недоліки) сприймають вкрай вороже. Але, мабуть, по мені було видно… Чи то вираз відрази промайнув… Чи шо… Навіть при тому, що я обмежила спілкування до: «Доброго ранку! — Добраніч!», десь доводилося і реченнями говорити, то при мені якось та людина контролювала свій словесний потік і майже всі лайливі слова повикидала з речень. Отже, може говорити людською мовою. Але?

7. Якось так підібралося в нас товариство (хоч і невелике), що коли потрапляє до нього хтось ще не адаптований, то майже завжди дивується. Ото і нещодавно. Поки ми собі балакали про те й про се, кілька разів промайнуло (найпростіших, звісно) сталих виразів: «ні тепло ні холодно», «ні в пліт ні в ворота», «голубеньким цвіте, а синеньким пахне», «як кіт наплакав», «як з козла молока». Здається, оце і все. Ото та неадаптована людина сказала: «Я думав, так лише в книжках говорять». Смішно. Ми ж навіть не старалися.

8. «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина» — висіло колись на стіні в класі нашому всі одинадцять років навчання в школі. Тепер, кажуть, зняли. Якось сіли ми підраховувати. Поліглот з мене не дуже. Свідомо не рахувала тих мов, де знаю кілька десятків слів, бо заскладні були би обрахунки. 🙂 Лише ті, де можу більш-менш нормально спілкуватися з людьми. У результаті я два рази повноцінна людина, ще один раз на 0,8 або 80% (це приблизно. Тепер мені видається, що, може, на 85%). І ще раз десь на 0,75 або 75%. Всього 3,55-3,6 разів. Найменший відсоток то англійська. Як подумаю про специфічну термінологію з різних наукових галузей, то трохи аж тривожно стає. 🙂

9. Як можна визначити рівень зближення (якщо можна так сказати) з якоюсь мовою? Мені відповідає такий спосіб: якщо читаю книжку і в цей час переживаю, сміюсь, сумую і т.д. — то я заприязнилася з цією мовою. От з англійською в мене це не так яскраво виражено… Як було колись в підручнику ще в школі: «English is international means of communication», так і залишилося в голові. Зчитала інформацію — і все. Нуль емоцій. Того мені поки краще читати нею якісь  аналітичні матеріали, але не художні твори. (Виняток:«Пригоди Шерлока Холмса». 😉 ) Може, з часом зміниться ситуація…

10. Помітила, що на звуки англійської моя киця реагує трохи неадекватно. Починає голосно нявчати, метушитися, ходити з кутка в куток. І неодмінно хоче перекричати мовця. Дивно це якось.

11. Проводився свого часу у нас в місті вечір німецької літератури… Напівтеатральне дійство, коли авторка аритистично розповідала-виконувала свої казки. А супроводжувалося це все грою на віолончелі. Німецьку я ніколи не вивчала, що треба буде виправити. А тих кілька десятків слів, що знаю… Звісно, цього замало. Але ж цікаво страшенно. Ото ми з подругою порадилися і вирішили, що німецької ми не знаємо, але ж мовою віолончелі говоримо! То послухаємо гру… Погарячкували і з цим. Мова віолончелі теж буває різна…

12. Мені дуже подобається уривок, який колись прочитала у Забужко, де йдеться про те, що кожна мова «мала свій, мінливо-ряхтіючий, основний тон випромінювання: італійська — електричний фіолет, ультрамарин, десь такий світловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синім, польська шамтіла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англійська побулькувала, просвічуючи навиліт чимось подібним до ніжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистіше, в британському варіанті інтенсивніше, смолянисто-тягучіше — ситніше; звісно, рідна була найпоживніша, найцілющіша для змислів: чорнобривцевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах?) русявий (запах волосся?)… так завжди — іно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться — не збереш…» Хоча маю свої власні асоціації. 😉

13. Але найулюбленішими для мене поки є слова:

«…мова — не предмет, це стиль життя. А хто не хоче бути стильним? Ціла купа модних, а стильних — одиниці». © Ірина Фаріон

14. Просто дуже не хотілося, щоб було тринадцять пунктів. Я ж забобонна. 🙂

6 коментарів “Мовному питанню присвячується…”

6 коментарів

  1. хееех. я теж мала нагоду пожити в російськомовному столичному середовищі наших же українців. прикро.

    а білорусам – симпатизую. а вони, до речі, в своїй більшості симпатизують українцям. принаймні з мого досвіду (в нашої компанії там декілька офісів, то маю трохи знайомих).

    п.с. Старий допис до теми:
    http://yellowglasses.com.ua/2009/01/08/belorusia/#content

  2. В Одесі зайшов в магазин купити ваучерп поповнення на мобільний.
    Кажу продавцю: «Дайте ваучер поповнення на білайн»
    — «Павтарітє пажалуста»
    — «…»(дивлюся на нього як на інопланетянина)

    Поруч стояв більш освічений продавець і переклав йому мої слова на адеськый языг.

  3. to chrishoneybee: Так! У мене якнайкращі враження від спілкування з білорусами. Цікаво було з ними і весело. Справді, вони нам симпатизують (принаймні наші). Так і казали: ви, українці, молодці, що цінуєте свою культуру. Тримайтеся. 😉

    to zymova та до Юрка Червоного: Очевидно, що більшість україномовних українців має досвід подібних ситуацій. На жаль. Але головне — не піддаватися на ті провокації. 😉

  4. В такому випадку ще можна спробувати перейти на іншу іноземну, мовляв, ви до нас іноземною, то й ми до вас, тільки іншою:) Але такі експерименти можна проводити хіба при вільному часі і хорошому гуморі. Якщо поспішаєш, то вже скажеш так, як їм хочеться та й забудеш за кілька хвилин…

  5. to DixonD: О, щодо іншої іноземної… Нагадало мені сцену з фільму «Я обслуговував англійського короля» (у книжці цього моменту нема), коли метрдотель знав майже всі мови світу (включно з китайською і російською…), але вперто не хотів обслуговувати німців, тому на їх німецьку відповідав на всіх мовах, які знав: я не розумію. Останньою краплею було з незворушним виразом обличчя відповісти розтяжно і з акцентом: я нє по-ні-ма-ю! 🙂
    А щодо «сказати так, як їм хочеться»… Я поки себе не примушувала до такого. Але якщо відверто, то жодного разу мені серйозно не залежало на тому, щоб терміново отримати саме ту якусь послугу… чи там щось важливе…

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *