Один сьогоднішній епізод

Старесенька, іде по тій дорозі.
Як зáвжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров’я, де тепер воно?
Ліна Костенко

Пишу «епізод», але це лише для мене так. А для багатьох — життя.

Їдемо сьогодні зі знайомим і бачимо, що стоїть посеред проїжджої частини старенька бабуся з паличкою і ніяк перейти дорогу не може.  Машини пролітають одна за одною — і жодна не спиняється. І хоч це не центральна частина міста, але я була шокована, бо якось вже звиклося, що водії більш-менш (хто більш, а хто менш) стали  виховані і завжди пішоходів пропускають. Так, це не був пішохідний перехід, не було на цьому відтинку дороги світлофора. Але ж коли старенька одну половину дороги пройшла (мабуть, хтось таки зупинився і пропустив її), то ж як же не дати їй пройти другу половину?

Зупиняємося. А вона стоїть, трясеться і не йде. Видно, що їй погано. Вибігаю одразу з машини до неї. Виявилося, що бабуся дуже-дуже погано бачить. А через те, що повз неї отак проїжджали, не зупиняючись, багато хто сигналив, вона дуже розпереживалася. Каже, що вже півгодини отак стоїть, перелякалася страшенно, серце розболілося і «колоти» почало. Намагалася її заспокоїти. Потім запитую:

— Може, Вас провести додому? Викликати швидку?
— Не треба. Я тут близесенько. Дякую, що перевели через дорогу, панночко.

(Це вперше до мене так звернулися).
— Може, Вам щось купити треба? Скажіть? Може, ліки якісь? Чи додому щось? Чи допомогти чимось зможемо?
— Та нічого мені вже не треба, —
і так якось усміхається сумно, як лише старенькі вміють. — Хіба шось поїсти. Бо я останній раз їла позавчора ранком, — і усміхається так сумно…

Я ледве стрималася, щоб там не розридатися біля неї.

9 коментарів “Один сьогоднішній епізод”

9 коментарів

  1. Буває таке. І досить часто, нажаль…
    Я живу на вулиці, де вдосталь бомжиків. До них усі звикли, всі їх просто набуханими москалями називають. Одного разу я знайшов на землі гривню і побачив, що один з них дивився на смітник. Вирішив віддати гривню йому і почув: “Дякую, синку!”
    Нам пощастило. Себто, треба віддати часточку власного щастя іншим.

  2. Ця бабуся не безпритульна волоцюга.
    Просто самотня старенька. У мене взагалі склалося враження, що вона дуже інтелігентна. Це відчувалося у її мові. Діти пороз’їжджалися, чоловік помер. Животіє лише на свою мізерну пенсію. Та ще й зі здоров’ям проблеми. І бачить погано. Сумно.

  3. Таки найстрашніша річ не ненависть, а байдужість. Бо байдужість створює самотність і біль.
    п.с. Пишу крізь сльози. Чомусь у сучасної молоді не є вкарбованим в мізки повага до старших і розуміння, що і вони колись стануть такі ж немічні.

  4. to zymova: Так, байдужість — то страшно.
    1,5-2 роки тому у нас у новинах сюжет показали: йшов чоловік (55-60 років, здається), в центрі міста, стало погано і він приліг посеред тротуару. Так лежав, тримаючись за серце. Дуже довго, кілька годин. Якраз поряд із зупинкою, на якій завжди повно людей. Всі обходили стороною. Хоча ж видно, що нормальна людина, якій погано. А він так тихо полежав-полежав і помер. І ще аж через кілька годин комусь неприємно було стояти поряд з мертвим тілом, то викликали швидку…
    Таких випадків безліч. Навіть зі мною пам’ятаю було: потемніло в очах, мене під руку в прохолодну тінь відводила подруга (щастя, шо не сама була), іду й думаю: головне не впасти, а дійти до лавки. І чую голос жінки: «Да увєдітє єйо, тут же дєті!..»
    Але не нагнітатиму. Є багато небайдужих людей. Просто їх поки меншість.

  5. Ось вам і суспільство індивідуалістів з повною відсутністю моральних цінностей і цілісного бачення свого майбутнього. та ще й з погано розвитим соціальним захистом 🙁

  6. Верблено, я веду мову про те, що далеко не всі ті, кого йменують волоцюгами, ними насправді є. Той дядечко також виявився досить-таки інтелігентним. А того ніхто не бачив…

  7. Не очікувала такого закінчення. Аж сльози виступили. Навіть страшно уявити її життя, і життя тих, хто так живе.

    І трохи не в тему, але про голод. Мені згадалося, як в Чилі минулого року страйкували вчителі державних шкіл, вимагали підвищення зарплати. Десь місяць чи скільки школа була закрита. Тоді на страйк вийшли жінки – мами школярів. Їхньою вимогою було повернення до уроків: школа була єдиним місцем, де діти хоч щось могли поїсти.

  8. Ось, також пригадую історію зі школи…
    В класі були пільговики, які харчувались за талонами “СДПУо”. З них маже всі при будинках, джипах і повних сім`ях (одна дівчинка навіть – дочка митника). А діти-напівсироти залишались (і залишаються) наодинці зі своїми мізерними грошима…

  9. to Feuille: На жаль, так. Лише здається, що до індивідуалістів не дотягує наше суспільство… Між життєвою позицією «моя хата скраю…» і індивідуалізмом є різниця. (Так мені здається). Не в нашу користь. А все інше правда.

    До всіх: Мене у таких ситуаціях найбільше вбиває байдужість. Це найгірше. Одна людина справді нічого вдіяти не може. Але… як казала (якщо не помиляюся) Марія Тереза: «Світ можуть змінити тільки ті дурні, які вірять, що це можливо». 😉

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *