Хроніки останніх днів або Do you sleep English?

«Do you sleep English?» — так співається в одній пісні. І так я відчувала ще зовсім недавно. Але про все по-порядку.

Хто час від часу читав цей блог, той мав можливість зрозуміти, що я і працюю, і навчаюся. Поєдную теорію з практикою, так би мовити. Хоча скажу чесно: вони не поєднуються, а живуть нарізно. І коли теорія ще може перейняти щось від практики, то остання є дуже гордою і майже не згадує про існування колеги. Залишився мені лише рік (навіть менше) такого їх поєднання. Тобто цього літа мені випала нагода пережити вступну кампанію на магістратуру, щоб стати вже тим повноцінним магістром економічних наук.

Крім того, випробувала на собі цьогорічне «ноу-хау» — вступний екзамен з іноземної (для мене — англійської) мови. І от чим було ближче до цієї знаменної події, тим більша істерія мене огортала. Ніби ж балакаю нормально (себто за розмовний рівень можна не переживати), сякі-такі книжки англійською читаю, по спеціальності також, бо коли теорію таки вимагають згідно з матеріалами вітчизняних авторів-професорів, то фактичного матеріалу з цікавими життєвими прикладами у іноземних працях значно більше (тобто і за рівень англійської мови по спеціальності я би не мала переживати). А враховуючи першість у рейтингу і всілякі там «наукові здобутки», як у нас кажуть, можна було розслабитися.

Ну, але чим ближче, як я вже писала, тим тривожніше ставало. Передусім — через вісті від «конкурентів». Власне того в лапках і написала, шо це від людей, які не могли теоретично стати магістрами через свій невисокий рейтинг, але з легкістю заявляли, що вони «вже там». Ні для кого не секрет, у якій країні ми живемо. Ото я і мала всі підстави для переживання. Бо якщо ВОНИ там, то МИ де?

Можна було взяти приклад з тих моїх знайомих, які також працюють, тому вирішили, шо можна обійтися лише дипломом спеціаліста. Або платним магістром. Або заочним. Але ж амбіції… Ну, тобто це вже занадто несправедливо (а ж відчуття справедливості в мене загострене!), якби таке щось мало статися. Того той відтинок життя був у мене трохи однотипним: «пробудження-робота-дім-English-English-English-тривожний сон» і так з дня у день. Щоб «якшо шо», то я знала, що зробила все, що від мене залежить. За той час навіть не читала нічого рідною мовою… Лише англійською… Почала вже відчувати відразу до її звуків, хоча ж вона ні в чому не винна.

Екзамен минув легко, швидко, безболісно. В екзаменаційній комісії були дуже милі викладачі. Я якось одразу відчула симпатію до однієї з них (буває таке…), тому відповідь моя була спрямована переважно на її персону, бо так мені легше було. Ще треба сказати, що самовдосконалення, то річ хороша… Бо якби ж то я собі залишалася на тому рівні вивчення, на якому була розроблена наша програма (тексти типу: «Банки — це важливі установи»), то нелегко мені би було. Адже тексти були приблизно такого рівня: «Методика впровадження інтеграційних автоматизованих систем у сфері фінансового обліку та звітності». У частини абітурієнтів був короткочасний мозковий колапс і заціпеніння. Ще частина казала, шо українською цього пояснити не зможе. 😉

Але почувши своє «Відмінно», не відчула вибуху радості, як можна сподіватися. А лише полегшення. І єдине бажання: нормально виспатися. Потім ще декілька днів було емоційне спустошення. Знаєте, у моїй дивній голові завжди рояться сотні думок, слів, голосів, звуків, мелодій, пісень. А то була тиша. Навіть снів не бачила.

Потім виникла думка: може, написати шось у блоґ? А то закинула його. Тим більше, нема підстав шкребти щось типу: «Я така ґеніальна, а цього не оцінили». Бо я страшенно не люблю такого. Але вирішила дочекатися офіційних списків. Бо народна мудрість каже: «Не кажи “Гоп!”, поки не перескочиш». Не кажу. Власне попередні списки вже є. Але ще не остаточні, бо є у декого «спірні питання». Ну, мене це не стосується, так шо я думаю, що для мене все вже вирішено, інакше не може бути. 🙂 Думаю, за день-два-три зможу офіційно себе назвати ще й магістром денної форми навчання на державному замовленні. 😉 (Тьху-тьху-тьху! Шоб не наврочити!)

Висновок для мене (не сподівалася про себе таке довідатися): я емоційно неврівноважена, істерична, піддаюся панічним настроям, із заниженою оцінкою власних можливостей.Треба виправляти ситуацію.
Але послідовна і наполеглива у досягненні власних амбіцій, хоча це про себе я знала і раніше.

Одним словом, повертаюся до нормального життя, а також до свого блоґу.

П.С. Знаєте, я коли дивилася на наші списки, то і на списки абітурієнтів (першокурсників) глянула на прохання моєї знайомої — мами одного абітурієнта. Не можна казати те, що зараз скажу я… І нехай пробачить мені Бог. Але… Таке враження, шо університет — це притулок для всіх знедолених: інвалідів, сиріт, калік і т.д. Особливо це стосується престижних спеціальностей. Там майже вщерть все заповнене пільговиками. Аж страшно… Ну, ясно, звідки ті пільги, бо це не знаю, який би мав бути катаклізм, щоб цілому поколінню отак понівечило долі. В мої часи такого не було. Співчуваю. Страшно подумати, до чого дійде, коли мамою абітурієнтки(та) буду я…

5 коментарів “Хроніки останніх днів або Do you sleep English?”

5 коментарів

  1. до речі, турбувалась недаремно. навіть найкращих іноді цинічно “зрізають”, бо менш достойні вже “оплатили квитанцію”. так з моєю сестрою двоюрідною сталось. Львівська Політехніка, хімічний інститут, фармація. Перші в рейтингу люди не пройшли на державну магістратуру. Їх тупо завалили на держіспитах. Причому, все на рівні декана (!) було “залагоджено”…. перший час я думала, що треба написати про все у всіх-всюдах, і щось з тим робити… а сестра каже – мені ще вчитись, треба перетерпіти, і пішла на спеціаліста.

    енівей, вітаю тебе з успішним вступом! так тримати! 🙂

  2. О, гарно дякую. Лише я все ж таки почекаю остаточних результатів. 🙂 (Взагалі треба було ще почекати з цим постом, але я не витримала).
    Так, таких історій багато. І не іноді, а часто. І це дуже-дуже сумно. Прикро, що найкращих не цінують.
    Але ось у цих наших попередніх списках ті, кого я вважала достойними, там поки що є (тьху-тьху-тьху), хоча поява декого, м’яко кажучи, приголомшила. Цей дехто сказало, шо «…мені на вас на…ти, як і на те, шо ви про мене тепер думаєте…» Шо тут скажеш… Життя у всій красі. Чи потворності.

  3. До речі, моя мама теж мені казала, шо піде в прокуратуру, якщо шось таке буде. Я їй відповідала майже те саме, що й твоя сестра: що нічого не зміниться, а вчитися ще треба буде.

  4. Вітаю Тебе з важливим кроком! Ще одна сходинка пройдена. І нехай слово “сходинка” не применшує досягнення. Сходинки бувають вищі, ніж ми думаємо:)

  5. Насправді неважливих чи маленьких сходинок не буває взагалі. 😉 Так я собі думаю. Тому дуже дякую (хоча це знову ж таки трохи наперед вітання). 🙂

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *