Кілька штрихів (до днів, що минають, та до мене)

1. Цього вівторка (1 червня) був День захисту дітей. В моєму Місті цього особливо помітно не було. Лише в Літньому театрі відбувся концерт, на якому дітки виступили перед поважними й не дуже тьотями і дядями. Між тим журналістка запитала кількох маленьких артистів: «Що таке День захисту дітей?». Я не зупинятимуся на коректності поставленого питання… Мене розсмішила відповідь дівчинки: «Ну… Це коли захищали своїх дітей від…» — «Від кого?» — «Ну-у-у… від різни-и-их… татарів!».

2. Випав минулого тижня мені один такий гарний ранок, коли прокинулася від співу пташок за вікном, а не від будильника. Як влучно співає «Мертвий півень»: «Нас не повинні зривати вранці будильники. Ранок і без того пора сум’яття. Суцільна туга. Найгірше, що може трапитись. Необхідність якось прожити подальший день…» Точно. Тим не менше, вони нас зривають майже щоранку…

3. Із телефонної розмови:
— Це в тебе там ПІВЕНЬ кукурікає?!?
— Так…
— Боже, я не пам’ятаю, коли востаннє чула кукурікання живого півня!
— Яка ж ти зурбанізована!

4. Цвіте жасмин!!! У мене є всього 4 улюблені квітки: фіалки, конвалії, бузок і жасмин! Ну, може бути ще лілія, але то вже не те. А цими чотирма я марю. Тому, коли верталася ввечері додому пішки через двори і раптом відчула стовп того аромату у повітрі, то була ладна залишитися ночувати під тими кущами!

5. Ці дні були багаті на дощі і грози. Біля мого дому є такий відрізок тротуару (якщо це можна назвати тротуаром…), який у дощ завжди заливає і пройти нема як, лише по кісточки «вимиваючи» ноги у болотяній калюжі. А це одного вечора я йду додому і бачу, що мій сусід (працює сантехніком, хоч і на пенсії) з під’їзду поряд викладає там доріжку з бетонних плит. Оскільки я з ним завжди вітаюся, а іноді ми перекидаємося словом-другим, то і зараз він мені сказав: «От, дивився з вікна, як панянки перестрибують по цій калюжі на своїх шпильках, і не витримав… Вирішив зробити тут доріжку…» Чи треба казати, що рівень моєї поваги до нього вознісся до небес? Хоча я і не ношу взуття на шпильках. 😉

6. У активному словниковому запасі деяких моїх знайомих  з’явилося кілька нових слів, які іноді вживають разом, іноді окремо: «асабіста», «пацикавітца», «треба працуваті». Стараннями пана Азарова…

7. Реальний діалог між ученицею та вчителькою:

— А чому Ви така розумна?
— Я ж вчителька. Я повинна такою бути.
— Ні, Ви ще розумніша!
— Ну, я ж ще й завуч!
— А-а-а… Зрозуміло…

8. За своє життя я разів 5 бачила їжаків. Не по ТВ, а насправді. Від зовсім маленького, якого годувала з мисочки, до великих таких. Минулого тижня (якраз у той день, коли трохи не залишилася під кущем жасмину) біля під’їзду одного з сусідських домів стояли дідусь з бабусею і розглядали маленького їжачка, що до них прийшов у гості. І теж винесли йому шось їсти у мисочці… А через два дні, коли я верталася вже затемна додому, то почула, що шось прошурхотіло поряд. Придивилася, а то ще один їжачок (але значно більший розмірами) пробіг через дорогу у високу траву та кущі. Так ось: у них ТАКІ високі лапи! І вони ТАК швидко бігають!..

9. «Місто вбиває зорі…» Отаку пафосно-поетичну фразу сказанула я, коли вкотре образилася на своє Місто за те, що серед ночі через усі ці ліхтарі і вогні вітрин знову не побачила зір. А я люблю закидати голову і годинами дивитися у нічне небо…

10. Хто чув про акцію «Лента за лентою», той зрозуміє: аж цього вівторка побачила одного студента з причепленою стрічкою.

11. Кілька тижнів тому я сумно «ахала» й «охала» над однією книжкою, яка мені дуже сподобалася (подарункового формату, про моє Місто), але на яку у той момент не готова була виділити рештки особистого бюджету. А всього їх було 4 у продажу. Днями зайшла знову до книгарні (з впевненістю, шо їх давно розкупили, і сліду не лишилося). Але ж надія не зникає… І о диво! — продавщиця одну витягає і каже: «Я спеціально для тебе її відклала, знала, шо ти прийдеш за нею!» Я трохи не застрибала від радості!

12. У маршрутці трохи її гортала… Переглядала ілюстрації, фото документів давніх… А за вікном якраз почалася гроза… І трохи стемніло. Але ж це десь шоста година вечора, тобто все одно білий день. А сиділа я майже поряд з водієм. То він глянув на мене і увімкнув у салоні світло. Я  трохи рота з подиву не роззявила… На один день для мене цього забагато було…

13. Колись я (наївна, звісно…) вирішила своїм прикладом показати сусідам, шо не можна ТАК жити, шо треба ж хоч трошки любити свою хатку… треба жити у чистоті… Бо це ж і гостей соромно запрошувати. А способу телепортації з вулиці у квартиру (щоб оминути під’їзд і ліфт) я ще не вигадала. Так ось… Тоді я, крім того, шо поприбирала на своєму поверсі (власне я це і зараз періодично роблю (єдина!), але за півгодини результату вже не видно…), ще й виклала на вікні три гарненькі вазони, які якраз цвіли… Думала трохи затишку і краси тим стінам додати квітами… За кілька днів знайшла уламки горщиків, розтрощені (розтоптані!!!) рослини і вивернуту землю… Вандалізм якийсь… і ще багато всіляких ізмів крутилося в голові тоді. (Після цього хтось ще дивується, чому я чекаю від людей лише підлості…) Не описуватиму зараз тодішній стан… Але от думаю… Може, спробувати ще раз? Я навіть не знаю… Мама каже, шо я хочу заробити собі черговий нервовий розлад… Що це, як кажуть росіяни, «себе дороже будет»… Ну, але ж так хочеться шось змінити…

14. Останнім часом моя кицька почала дуже багато говорити зі мною. Вона і раніше була в нас балакуча, що всі гості питали: «Чого вона у вас кричить так? Нагодуйте її!» Пояснення, що ми її годуємо завжди, більше того, корм і зараз є в її мисці, а вона просто РОЗ-МОВ-ЛЯ-Є з нами, не доходили ні до кого… А днями я прочитала, що чим більше Ви говорите зі своєю кішкою, тим більше вона говорить з Вами. Ото сама винна. Розповідаю їй шось, питаю, як день минув, а тепер слухаю. 🙂

15. Я не люблю годинників… Страшенно. Ношу лише один, досить великий і досить високо на руці, бо, як вже писала раніше, ненавиджу, коли шось є на руках (на зап’ясті і пальцях). Лише вище може бути отой один годинник і все… На ньому нема жодної цифри чи поділки… Лише маленька крапочка на 12 год і дві стрілочки. Багато хто досі не розуміє, як я по ньому знаю годину з точністю до хвилини…

16. Але ніколи не знаю, який сьогодні день тижня, яке число, який місяць, іноді плутаюся у роках… Була з друзями у вернісажі на виставці однієї художниці… Вирішили залишити якісь гарні слова у книзі відгуків. Ото я під своїм дописом, коли проставляла дату, зробила помилку і у числі дня, і місяця, і року… Буває…

17. Відносно недавно читала книгу Ірини Вільде «Метелики на шпильках». Вона ж моя землячка, а я до того не дуже знала її творчість. Лише вислів: «Те, що людська слина має деяку лікувальну властивість, не означає, що можна плювати на людей!» І все. 🙂 Цікаво було прочитати: «Буковинці по-особливому складають речення, на німецький лад, тобто ставлячи дієслово (присудок) вкінці)». Ну, це ще з австрійських часів, мабуть… і часів румунської окупації… Але відслідкувати, чи є це в мені, не можу, бо одразу починаю говорити правильно…

18. Щодо боротьби з «системою»… Уривок розмови з одногрупницею (чи, краще сказати, її монологу): «…ти знаєш, я в принципі до четвірок нормально ставлюся… ти ж знаєш, для мене це не трагедія, якщо себе заздалегідь налаштувати… якщо відповідати агресією на агресію, або презирством на ідіотизм… але коли тебе повільно відводять у сторону і починають із фрази «Ну, ти розумієш…» … я не знаю, як на таке реагувати… мені легше змиритися з тим, шо я тупа, ніж з тим, шо я не в змозі протистояти системі… а ти знаєш, шо «предмет» тільки ти і я здавали САМІ?»…
Пояснення: «САМІ» — це без «грошових інвестицій» чи родинних зв’язків… Зазначу, що загальна кількість осіб — 24.  24 – 2 = 22… Масштаби корупції вражають, ні? А потім вони кивають на владу, шо вона така-сяка. А ви ж які? Держава починається з кожного з нас… Який вже раз кажу, а користі, як з козла молока…

19. У книжковому відділі альма-матер один студент придбав при мені конверт. Коли вийшов, продавщиця сказала: «От, це вже п’ятий купив за сьогодні… Гроші розносить… Взяточник!»

8 коментарів “Кілька штрихів (до днів, що минають, та до мене)”

8 коментарів

  1. Ой, так багато емоцій! Коментувати треба все і дуже детально.
    Зупинюсь на окремих пунктах:
    10. Це було ще давніше. Мене в школі питали, чому я з жовто-блакитною стрічкою. Пояснення типу “Я – українець” не допомогли…
    16. Я також постійно питаю дату. Колись оточення злилось, але всі вже звикли. Один друг навіть на руці мені написав день, число і рік)))
    18. Сьогодні здавав екзамен. Комісія – одна вчителька. Вона ж поставила мені 10 за ідеальну відповідь і недвозначно кивнула, мовляв, пощастило тобі…
    Таке життя в нас. Є й чудові сторони – Ти їх виклала дуже гарно! Дякую. Один з найцікавіших записів, які я читав.

  2. Дякую. 🙂
    18. О так, пора вже звикати, що коли твої зусилля і старання хтось оцінить достойно без додаткових «арґументів», то це просто тобі «пощастило». Чим не щастя?..

  3. і спавді стільки емоцій. я ніколи не вміла писати такі довгі дописи. принаймні не за один “присіст”

    …а жасмин я теж люблю. навіть привезла кущик від бабці і посадила перед будинком. тільки от сусід його випадково зрізав, коли траву газонокосилкою стриг 🙁

  4. Ой, я не можу не дописати своє…
    Пригадую, ще зовсім маленьким в парку з батьками посадив деревце – дубок. Як йшов на трамвай – завжди вітався з ним (традицію мав).
    І однієї веселої весни його скосив працівник ЛКП. Звісно, він не шматок свого життя рубав…

  5. Цей допис мав бути коротшим… Просто дещо пригадалося по ходу написання. І додався передостанній пункт майже перед самим опублікуванням, а до нього вже пригадався і останній. 🙂

    Щодо зрізаних дерев. Таке вже життя, що хтось творить, а хтось руйнує. Якщо це випадково, то, звісно, прикро, але не так образливо. Володимире, може і твій дубок з неуважності було зрізано.

    Колись у дворі, де жили дідусь і бабуся була дуже стара і розлога верба. І своїм віттям вона сягала самої землі, закривала півдвора та півдороги, що навіть машини проїхати не могли. А всередині гілля тої верби витворювався свій світ, така собі кімната. Перехожі пари любили туди заховатися для поцілунку…
    Комунальні служби змусили її зрубати, бо ж автотранспорт мав рухатися нормально. Лишився тоді пеньок. А про мою істерику легенди складали. Хоч мала зовсім я була, але то було страшне горе для моїх 5 рочків… Тепер розумію, шо, мабуть, воно необхідно було.

  6. Ні, не необхідно! І Ти дитиною цілком адектвано зреагувала.
    Це старші кажуть: “Так треба”. Було треба – зрубали вербу. Було треба – залишили гостей вдома, в Севастополі…
    Співчуваю. Знаю цей біль…

  7. Наче про мої дні. Сподобалось і зачепило…
    Дякую за формат. Точніше, за підказку. Часом крутяться в голові такі ось “штрихи”, на щось більше їх не вистачає, а тепер бачу, що як зібрати декілька, то гарно і цікаво виходить. Як наче словесні фотографії-моменти.
    8. А ми сьогодні купили синочку їжака. Іграшкового. Але виглядає, як справжній. Його можна одягти на руку і ворушити всіма лапками (довгими?!!!) і головою. Для мене це подія, бо тут є тільки морські їжаки. А звичайні, ті що із голок та шпичок шиють собі піджачок, тут тільки в зоомагазинах або по телевізору. Тішуся. Віддчуття – наче повернулася в дитинство.

  8. Гарно. 🙂 У Вас взагалі зараз період життя, сповнений приємних, світлих емоцій, пов’язаних з сином. 🙂

    А щодо високих (чи довгих) лапок… Може, я перебільшила, бо колись у мою дитячу голову відклалася картинка, що їжачок має крихітні лапки і майже-майже торкається животиком землі, коли ходить… А виявилося, шо вони досить прудкі, і лапки їх довші. От я здивувалася. 🙂

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *