Майже про нас

Поки збиралася у черговий будень, то слухала вранці аудіокнигу Василя Шкляра «Кров кажана». Прослуханий уривок мені дуже сподобався, тому наведу його тут.

«— Новєнькая? (..) Дабро пажаловать!
— Куди? — спитала я.
— Как куда? Туда, куда вам і паложено. В ад.
— Яке ж це пекло? — роззирнулася я довкола. — Щось не схоже.
— Пєкло, пєкло, шоб ви нє сомнєвалісь. (…) Ідьомтє, — сказав він. — Я должєн вас гдє-то опрєдєліть. Пагаварім па дарогє. (…) Ви со Львова?
— Ні, чому раптом?
— Ну… Разгаваріваєтє на мовє.
— А хіба тут…
— Нєт-нєт, нє волнуйтєсь. Мнє нравітся, когда люді чісто разгаварівают на мовє.
— Зі мною всі чоловіки переходили на українську, — з погордою сказала я. — Навіть попи московського патріархату, кілери, нардепи й неґри похилого віку.
— Оно і понятно: такая інтєрєсная женщіна… Я, впрочєм, тожє папробую. Єслі гдє-то ошібусь, ви мєня ісправітє, ладно?
— Добре, — погодилась я.
— Достоєвський мав рацію, — сказав він без найменшого акценту. — Краса врятує пекло.
— Світ, — поправила я.
— Світ? — здивувався Пек. — Світ ніхто і ніщо не врятує. Йому давно гаплик. А от пекло врятує краса. Жіноча, звичайно.
— Я думала, що тут все у вогні.
— Так воно і було донедавна, — Пек кивнув, ґалантно взяв мене під руку і повів у сіру далечінь. — А потім тут провели реформи, після яких сутужно стало з енерґоносіями, особливо ж з вогнем… ну, і все переінакшилося. Бачите, пані… е-е-е…
— Анастасія.
— Бачите, пані Анастасіє, суть реформ полягала в тому, щоб пекельні муки максимально наблизити до земного життя. Бо дійшло до того, що пекло багатьом почало видаватися медом порівняно з тими стражданнями, яких люди зазнають на землі. (…) …пекло повинне бути сірим, як земне життя. Тому ми вистелили його наймаснішими чорноземами, розбили на плантації… е-е-е, пробачте, плантації — українською краще буде лани широкополі, так от, розбили на лани, й на кожному з них тепер працюють грішники. Як і на землі. Одні гарують без перепочинку на буряках, другі на картоплі, треті сіють гречку, ну, і так далі.
— Це справжнє пекло, — вихопилося в мене. — І за це їм, звичайно, ніхто нічого не платить?
— Тут гроші взагалі не ходять. Тут комунізм! — патетично сказав Пек.
— Садизм якийсь. (…)
— А ви що хотіли, пані Анастасіє? Щоб ми влаштували грішникам курорт? Ні, тільки максимальне наближення до земного буття дає найбільший ефект. (…) До вашої чести, скажу, що до раю отак відразу взагалі ніхто не потрапляє з дорослих людей. Спершу всі, за винятком немовлят і малоліток, прямують прямо до нас.
— Як це — спершу? А потім?
— А потім кожен має шанс потрапити до раю. Існує так звана пекельна демократія і, відповідно, пекельна мрія.
— Нічого не розумію.
— А що тут розуміти? Все як у нормальних суспільствах. Є чітко вироблена виборча система. Кожні чотири кола мук, по-вашому кожні чотири роки, грішники обирають до раю чотириста п’ятдесят мучеників пекла. Переміг на виборах — і будь ласка, раюй собі по самісіньку зав’язку. (…)
— А партій скільки?
— А от партій якраз суворо визначене число. Сім. Ви ж знаєте, що існує сім смертних гріхів. За схильністю до них і групуються грішники в партії. (…) На те вони й грішники, щоб голосувати за гріхи. Хіба там, на землі, не тому люди обирають злодіїв, казнокрадів, убивць, брехунів, ненажер?.. Бо вони самі такі. Чи ви маєте інше пояснення? (…)
— Гаразд, — сказала я. — Припустимо, що мене обирають до раю, хоча, чесно кажучи, я не уявляю, як можна вести виборчу кампанію там, де не ходять гроші. Але ж потім, відбувши певний термін, я знов мушу повертатися до пекла?
— А от і ні. Той, хто потрапляє до раю, залишається там назавжди. Хай уже й не обранцем, не з усіма пільгами й почестями, але випхати його звідти практично неможливо. У раю, знаєте, є маса посад і тепленьких місць для найбільших грішників.»

2 коментарі “Майже про нас”

2 коментарі

  1. 🙂 Так-так, дотепно написано. Життєво. Наступний розділ про те, як героїня була на прийомі у психоаналітика. Його звали «доктор Цур». (От і парочка: Цур та Пек) Між ними відбувся такий же діалог, лише з деякими відмінностями. 🙂
    Цікавий момент:
    — Фігня на пісному маслі!
    — На олії. Хоча… це фразеологізм і його взагалі не варто перекладати. Треба казати «марення сивої кобили».

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *